Пан Влоджімєж, 1928 року народження, від появи на світ живе в селі Будки- Кам’янські, заснованому його пращурами, розташованому посеред боліт біля білоруського кордону. Пан Влоджімєж говорить: «Мій пра-пра-прадід був тут першим поляком, а я буду останнім».

На початку минулого століття Полісся було найбільшим комплексом первісних боліт у Центральній Європі, якщо не у всій Європі. У міжвоєнний період тут практично не було під’їзних шляхів, і мешканці, розсіяні по загублених в глушині селах, човнами долали величезну трясовину. Згідно з результатами перепису населення, 1921 року майже сорок тисяч жителів Полісся зазначили свою національність як «місцева». В наступному переписі, проведеному десятьма роками пізніше, сімдесят тисяч людей окреслили свою рідну мову як «місцеву», записувану в документах «по-простому», що становить місцевий діалект, який поєднує польську, українську та білоруську.

Однак у шістдесятих роках ХХ століття в результаті гігантського совєцького проекту меліорації боліт «польські джунглі», як писав про цей регіон Фердинанд Антоні Оссендовський, швидко змінилися. Тут викопано близько десяти тисяч каналів, висушено понад половину торфовищ і навіть було здійснено регулювання течії Прип’яті – водної артерії, що дає життя Поліссю. Зникли болота, а разом з ними й люди, які поколіннями жили на них. Їхні місце зайняли величезні орні поля, а на північних околицях Полісся виросло незвичне «соляне місто» Солігорськ.

– Я розмовляю нашою власною мовою з-під Давид-Городка. Можуть мене в Мінську, Києві чи Москві не зрозуміти, але важливо, що ти мене, Єлена, розумієш, – столітній Васілій трясе головою і на тремтячих ногах піднімається з-за столу, звертаючись до своєї дев’яностолітньої сусідки. – Бо ми поліщуки. Коли я дивлюся на онуків, які пороз’їжджалися по містах, то боюся, що я останній. Тому, Єлена, не збирайся померти переді мною, бо я тоді не матиму з ким поговорити за чаєм з печивом і чаркою самогону. Тоді мене вже ніхто не зрозуміє.