Бещади
Кордон: Польща – Чехословаччина (від квітня 1939 р. Угорщина)
Нині: Україна
У 1944–1946 роках згідно з так званими республіканськими договорами між Польщею та СССР здійснювався обмін громадянами, пов'язаний із депортацією польського населення з колишніх територій Другої Речі Посполитої, окупованих Совєтами, і одночасно – спершу добровільне, а потім примусове – вивезення до Совєцького Союзу українського населення, включно з людьми гір: бойками та лемками. Депортації охопили територію від Влодави, розташованої на р. Буг на схід від Любліна, і до Сяноцької землі та Бещад. Під час акції частими були зґвалтування, пограбування та навіть вбивства. Частина польських солдат, зокрема тих, хто походив з Волині або зі Східної Галичини, розцінювала акцію як акт помсти за переслідування українцями місцевих поляків. Загалом свою рідну землю залишили майже пів мільйона осіб, у тому числі понад 250 тис. зробили це примусово. Переміщені особи були розселені по всій території совєцької України: від Галичини та Волині, через Одеську область аж до Донбасу.
Потім відбулася акція «Вісла», ініційована Кремлем і організована в 1947 році польською комуністичною владою, в рамках якої було переселено близько 140 тис. українців з південно-східної Польщі на так звані «повернуті» землі (тобто колишні німецькі території, що після війни визнали польськими). Врешті в 1951 р. дійшло до примусового зі сторони СССР коригування кордонів. Польща віддала Росії східні райони Люблінщини, звані Сокальщиною, а взамін отримала частину Бещад навколо Устриків-Долішніх. У той самий час близько 30 тис. бойків з Бещад було депортовано до Одеської, Донецької, Херсонської та Миколаївської областей. Їх вивезли з гірських лісів, повних грибів, ягід, риби. Людей вирвали з одного місця і кинули в інше, де їх не хотіли прийняти. Коріння залишилося там, у Бещадах.
- Цей степовий край виявися незвичним для нас і ми асоціювали його не з обіцяною землею, а з негостинною пустелею. В Бещадах ми ніколи, окрім найгірших воєнних часів, не знали голоду, а тут він став нашою повсякденністю. Страх, страх, страх. Це завдяки йому нас вважали за ніщо, заганяли до чорноморсьокого степу. Якщо людина боїться людини, то з нею можна зробити все, – розповідає Марія з села Єреміївка під Одесою.

В 1946 р. вона бачила, як її сусідів вигнали з села Волосате, розташованому на польському боці кордону.




«Того літа з Волосатого йшла тітка зі своєю онукою Стефанією Скубіш. Моєю ровесницею. Їх вивезли аж під Стрий».


З часів дитинства в Бещадах вона найбільше запам’ятала свою улюблену гору Тарницю.

«Тільки Тарниця чекала на моє повернення. Вона не дозволила забрати себе. Вона вічна. Я нарешті побачила її після 70 років розлуки. Я повернула своє дитинство».

В 1945 р. його з родиною депортували аж до Дніпра на східній Україні. Вони пішки втекли звідти до Львова, але повернутися до рідного села їм так і не вдалося.

В 1946 р. її разом із родиною депортували з польських гір в околиці Львова.




Напис на пам’ятнику в селі Єреміївка поблизу Одеси.






«Наш народ падав на коліна, ридав, бився головою об землю, проклинав Сталіна, однак незважаючи на вусатого кровопивцю, він жив».