Мальовничий каньйон Случа, що відходить за браму волинського Полісся, у міжвоєнний час заслужив назву Надслучанської Швейцарії. На північ від нього тягнуться величезні площі лісів і боліт, а на південь – пологі пагорби та яри Волинської височини. Пані Яніні Домбровській із села Сівкі (пол. Siwki) виповнилося 90 років і вона донині розмовляє прекрасною польською мовою, згадуючи часи, коли солдати Корпусу охорони пограниччя дислокувалися в сусідньому селі Левачі. Бабуся дивом пережила те, що сталося після вересня 1939 р. – терор, підготовлений німецькими, російськими та українськими націоналістами, і сьогодні вона є однією з останніх польських мешканок цих територій.   

У результаті масових вбивств, здійснених за підтримки частини місцевого українського населення українськими націоналістами, пов’язаними із Українською повстанською армією (так званими «бандерівцями»), на Волині загинуло 60 тис. людей. У подібних етнічних чистках в Східній Галичині, тобто в тернопільському, львівському та станіславському воєводствах, загинуло щонайменше 25 тис. осіб, а в люблінському і поліському воєводствах – від 10 до 20 тис. Загалом у результаті систематичних погромів у 1943–1944 роках життя втратило близько 100 тис. поляків, а також українців, які рятували своїх польських сусідів або відмовлялися брати участь у вбивствах. 

Як згадувала пані Софія, українка з села Тесів: «Одного вечора до нас теж бандерівці прийшли і кажуть брату: «Ходім, підеш з нами на екскурсію». Він на них подивився і відповів, щоби дали йому спокій, бо він нікого вбивати не буде. Вони зміряли одне одного поглядом, мить видалася жахливою. Але відпустили, залишили нас і самі в ніч пішли. У нашому селі мешкало кілька польських родин. Вони були хорошими людьми, ми допомагали одне одному. Їх вбили нізащо. Так само як і батьків мого чоловіка».

І все ж Александер і Вікторія Радіца зі Здолбунова доводять, що незважаючи на трагічну історію на Волині, примирення можливе. Подружжя очолює загін «Волинь», який спирається на довоєнні традиції. Більшість скаутів має змішані корені, але всі повинні володіти принаймні двома мовами.

– Цей загін спирається на традиції співпраці між нашими народами. Таких прикладів в історії не бракує, потрібно лише трохи пошукати. – Александер на одному подиху перераховує постаті та події, які доводять, що польсько-українські союзи були можливі та приносили відчутні результати. Від великого гетьмана литовського Костянтина Острозького, який розгромив москалів під Оршею на початку XVI ст., до лідера Української Народної Республіки Симона Петлюри та його союзу з Юзефом Пілсудським проти більшовиків у 1920 р.